Поклоніння: свято християнського гедонізму

Матеріал з Gospel Translations Ukrainian

---

Поточна версія на 13:24, 16 січня 2015

Псалми 63:5-6

В багатьох церквах опір гедонізму вбив дух поклоніння. Якщо, на вашу думку, високоморальні вчинки слід робити без особистої зацікавленості, то поклоніння – одне з найвищих моральних діянь, які може вчинити людина – сприйматиметься просто як обов’язок. А коли поклоніння зводиться до обов’язку, воно перестає існувати. Одна із найбільших перепон поклоніння у нашій церкві – це наша власна доброчесність, введена в оману. Ми маємо невиразне уявлення, що пошук власного задоволення – це гріх, і тому доброчесність сама по собі ув’язнює пристрасні бажання наших серць і стримує дух поклоніння. Бо що ж тоді поклоніння, як не сповнене радістю святкування на бенкеті Божої Слави?

У поклонінні поєднуються внутрішнє почуття та видимий вчинок, відображаючи цінність Бога. І внутрішнє почуття найголовніше, адже Ісус сказав:

«Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене. Та однак надаремне шанують Мене».

Зміст 1 Три відповіді серця у поклонінні 2 Велика перешкода поклонінню 3 Поклоніння християнських гедоністів 4 Чотири заперечення християнському гедонізму 5 Відкрийте очі на Славу Божу

Три відповіді серця у поклонінні

Коли серце байдуже, поклоніння перетворюється на марноту, порожнечу, ніщо. Я вважаю, що в загальних рисах можна змалювати, що відчуває поклоняючись серце. Воно може відповісти трьома основними способами, які зазвичай збігаються і співіснують.

1) Серце може знаходити втіху у рясності Божої Слави.

Насичується, ніби лоєм і товщем, душа моя, а уста мої хвалять губами співними, Як згадаю Тебе на постелі своїй, розмишляю про тебе в сторожах нічних. (Псалом 63:5, 6)

2) Серце може прагнути, щоб ця втіха була глибшою, ревнішою, послідовнішою.

Як лине серце до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого! Коли я прийду й появлюсь перед Божим лицем? (Псалом 42:1, 2)

3) Серце може журитись у скорботі, коли не відчуває ані втіхи у Бозі, ані прагнення до втіхи у Бозі.

Бо болить моє серце, і в нутрі моїм коле, а я немов бидло й не знаю, – я перед Тобою худобою став. (Псалом 73:21, 22)

Велика перешкода поклонінню

Отже, якщо ви не відчуваєте ані втіхи у рясності Божої Слави, ані прагнення бачити і взнати Бога ближче, ані скорботи від того, що ваше прагнення і втіха такі мізерні, то ви не поклоняєтесь Йому. Хіба не зрозуміло, що людина, яка думає про чесноту як відмову від власних інтересів і про зло як пошук власного задоволення, навряд чи буде здатна поклонятись. Оскільки поклоніння – найбільш гедоністичне заняття у житті, і не потрібно руйнувати його найменшою думкою про відсутність зацікавленості у ньому. Велика перешкода поклонінню полягає не в тому, що ми постійно шукаємо задоволення, а у тому, що ми згодні задовольнятись жалюгідними втіхами. Єремія визначав це так:

А народ Мій змінив свою славу на те, що не помагає! Здивуйтесь цим, небеса, і затремтіть, і злякайтесь над міру, говорить Господь! Бо дві речі лихі Мій народ учинив: Покинули Мене, джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають. (Єр. 2:11 - 13)

Великою перепоною поклонінню для Божого народу є не те, що ми постійно шукаємо власного задоволення, але те, що наші пошуки настільки слабкі і нерішучі, що нас влаштовують малі ковтки з розбитих водозборів, у той час коли джерело життя знаходиться просто за наступним пагорбом.

Один з моїх наставників у християнському гедонізмі, в якого я багато чого почерпнув, — це К. С. Льюїс. Мені пригадується, коли у 1968 р. я відкрив першу сторінку його проповіді «Тягар слави», вона стала для мене відкриттям. В ній говориться про все те, що сказав Єремія, але більш по-сучасному.

Якби ви запитали сьогодні у двадцяти хороших людей, яка найбільша чеснота, дев’ятнадцять з них відповіли б: «Безкорисливість». Але якби ви звернулися до будь-кого із великих християн давнини, то почули б у відповідь: «Любов». Чи ви бачите, що сталося? Позитивний термін замінено на негативний. Негативний ідеал безкорисливості пов'язаний із припущенням, що головне – не робити людям добро, а взагалі обходитись без них, так ніби у житті найважливішою є поміркованість, а не щастя. На мою думку, не в цьому полягає християнська чеснота любові. У Новому Заповіті багато чого говориться про самопожертву, але нічого про самопожертву як про самоціль. Нам кажуть зректися себе і взяти свій хрест, щоб могти йти слідом за Христом; і майже кожний опис, чого ми зрештою набудемо, якщо так вчинимо, містить заклик відчувати бажання. В сучасній свідомості зачаїлось уявлення, що бажати власного блага та щиро сподіватись на задоволення від цього – погано, я ж стверджую, що це уявлення взято у Канта та стоїків і чуже християнській вірі. Дійсно, якщо зважити на відверті обіцянки нагород і приголомшливий характер нагород, обіцяних в Євангеліях, скидається на те, що наш Господь вважає наші бажання не стільки сильними, скільки слабкими. Ми суперечливі створіння, у той час, коли нам запропонована безкінечна радість, ми бавимося пиятикою, розпустою і честолюбством, наче необізнане дитя, яке ліпить пасочки з піску у брудному завулку, бо не може уявити, що значить вихідний на березі моря. Нас надто легко задовольнити.

Чи це не так? Наше прагнення щастя надто слабке. Ми задовольняємось домом, сім’єю, декількома друзями, роботою, телебаченням та Apple II, випадковою вечіркою, річною відпусткою. Ми звикли до такого малого, нецікавого, нетривалого, невідповідного задоволення, що наша здатність радіти зів’яла. І тому наше поклоніння зів’яло.

Поклоніння християнських гедоністів

Але я мрію про Віфлеєм і про те, яким би могло бути богослужіння, якби кожна людина була християнським гедоністом. Я мрію про годину на тижні, зовсім не схожу на будь-яку іншу, коли відбудеться спільна зустріч з живим Богом. Кімнату, наповнену людьми, які з глибини своїх сердець промовляють:

Боже – Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води. (Пс 63:1)

Я мрію про зібрання людей, які люблять порозмовляти у колі друзів-християн, але заради глибини тієї розмови припиняють її на годину і під час органної прелюдії схиляються з такою щирою палкою молитвою, що Дух Божий може зійти на наше поклоніння і потрясти його Своєю силою. Я мрію про зібрану недільним ранком родину віруючих, по-справжньому щасливу в Бозі, як родина у перший день відпустки або навколо великої індички у День Подяки, або біля різдвяної ялинки після роздачі подарунків. Звільнені радісні серця, свобідні сказати «Амінь!», коли хор підносить нас до Бога або коли прославлення органа зводить на престол Царя царів, або коли проповідник проголошує незрівняну ні з чим євангельську істину.

Я мрію про годину єдності, коли невдоволення тане і старі нагноєні рани зціляються теплотою радості Господа; про годину з Господом, коли побиті святі вбирають силу і міць Господа, щоб повернутись до роботи у понеділок відродженими і сильними. Я мрію про зібраних людей, голодних до слухання Слова Божого, які радісно звертаються до Господа їхнього спасіння вигуками, співами і грою на органі та фортепіано, сурмах та флейтах, струнних інструментах та цимбалах. Я мрію про одну годину на тижні, коли ми зустрічаємось з Богом настільки по-справжньому, що незнайомі увійдуть і без будь-якого сумніву скажуть: «Бог насправді присутній у цьому місці!».

Проте це не просто мрія. Таке поклоніння – Божа воля для нас, і вона втілюється. Минулого тижня до мене навідався чоловік, який декілька разів побував на нашому ранковому служінні. Він просто бажав підбадьорити мене, щоб я продовжував свою справу, а потім очі чоловіка наповнились сльозами і він мовив: «Я прийшов додому і плакав, тому що в моїй церкві не поклоняються так, як у вашій». Я здивувався, тому що знаю, як багато нам ще треба зробити. Як новонавернений цей чоловік сформувався у дуже неформальній домашній церкві. Тому я сказав: «Наша служба повинна здаватись вам по-справжньому строгою, оскільки все в ній значною мірою розплановано». Але він відповів: «Ні, ні. Річ не у формі чи структурі. Річ у тому, чи служба жива. Чи дійсно проводирі та люди зустрічаються з Богом». І він правий. Існують мертві харизматичні церкви й існують живі літургійні церкви. Форма – це тільки траєкторія, щоб спрямовувати нас всіх в одному напрямку; рушійна сила поклоніння рухається вздовж цієї траєкторії або працює на холостому ході залежно від того, чи є ми християнськими гедоністами чи ні.

Чотири заперечення християнському гедонізму

Отож, що ми можемо зробити, щоб ця мрія стала дійсністю у Віфлеємі? Дві речі: одну, пов’язану з розумом, другу – з емоціями. Ми повинні переконатися розумом, що заперечення християнському гедонізму невагомі, і повинні для Бога пробудити в наших серцях нові потужні емоції. Дозвольте мені звернутись до чотирьох заперечень християнському гедонізму, оскільки вони стосуються поклоніння.

1) По-перше, християнський гедонізм не перетворює Бога на засіб, який допомагає нам отримувати мирські задоволення. Задоволення, яке шукає християнський гедоніст, полягає в самому Бозі. Він – завершення нашого пошуку радості, а не засіб для досягнення якогось віддаленого кінця. «І нехай я дістанусь до Божого жертовника, до Бога розради й потіхи моєї» (Пс. 43:4). У ньому наша надмірна радість, а не у дорозі, встеленій золотом, не у возз’єднанні з родиною, не у будь-якому іншому благословенні на землі чи небесах. Минулого тижня я розмірковував над Євр. 11:6, що не можна сподобатись Богу, поки не прийдете до Нього за винагородою, і сьогодні я знову наголошую, нагорода – це товариство з самим Богом.

2) По-друге, християнський гедонізм – це усвідомлення того, що самосвідомість вбиває радість і таким чином вбиває поклоніння. Як тільки ви повертаєте свій погляд всередину на самих себе і починаєте усвідомлювати відчуття радості, воно зникає. Християнський гедоніст знає, що таємниця радості полягає у тому, щоб забути про своє «я». Ми ходимо в Інститут образотворчого мистецтва Міннеаполіса, щоб отримати задоволення від споглядання картин. А християнський гедоніст порадив би вам зосередити всю увагу на картинах, а не на своїх емоціях, або ви зруйнуєте все відчуття. Тому у поклонінні слід повністю орієнтуватися на Бога, а не нас самих.

3) По-третє, християнський гедонізм не обожує задоволення. Він говорить, що ви вже обожили те, у чому знаходите найбільше задоволення.

4) По-четверте, християнський гедонізм не ставить нас вище Бога, коли ми шукаємо Його задля власної вигоди. Пацієнт не більший за свого лікаря, який приходить, щоб полегшити стан пацієнта. Дитина не більша за свого батька, коли той бажає разом з нею погратися. Припустимо, 21 грудня, вертаючись додому, я приношу моїй дружині Ноель 15 червоних троянд, щоб відзначити наш ювілей. І вона скаже: «Дякую за троянди, Джоні, вони прекрасні!», а я відповім: «Та що ти, це ж мій обов’язок», мої слова перекреслять всіляку моральну цінність мого вчинку. Так, це мій обов’язок, але якщо мене не спонукує мимовільний вияв любові до дружини як до особистості, саме виконання мого обов’язку принижує її. Так само має змінитися і наше поклоніння. Ми принижуємо Бога, коли вдаємо поклоніння і не маємо задоволення в Його особистості. Коли я скажу дружині: «Ходімо кудись вдвох сьогодні увечері, я так хочу побути з тобою наодинці.» – ці слова тільки піднесуть її, а не принизять. Головна мета для людини полягає не тільки в прославленні Бога та вічного задоволення в Ньому. Головна мета для людини полягає в прославленні Бога вічним задоволенням в Ньому. Якщо ми не маємо задоволення в Ньому, ми не прославляємо Його. Отже, я повторюю, що моя мрія про Віфлеєм – про громаду, яка віддає поклоніння, – тільки тоді справдиться, коли ми станемо християнськими гедоністами, які не задовольняються пасочками з піску в брудному завулку.

Відкрийте очі на Славу Божу

Я сподіваюсь, що до завершення цих циклів промов ви переконаєтеся власним розумом у сказаному вище. Але цього недостатньо. Щоб стати людьми, які віддають поклоніння Богу, в наших серцях повинні прокинутись нові потужні емоції до Нього. Якщо ми не зрощуватимемо наші сили емоцій та уяви, дані Богом, вони вичерпаються і зникнуть, як і наше поклоніння. Тож уникнемо того, що сталося з Чарльзом Дарвіном. Майже наприкінці життя вчений написав автобіографію для своїх дітей, в якій пожалкував про одну річ. Він писав:

До 30 років або й пізніше всілякого роду поезія . . давала мені неабияку насолоду . . В минулому я знаходив велику (втіху) у живописі і неперевершене задоволення у музиці. Але ось вже багато років я не можу прочитати хоча б одного віршованого рядка. Я майже втратив смак до живопису і музики . . Я ще деякою мірою полюбляю гарні пейзажі, але вони не викликають в мене того витонченого відчуття, як колись. Здається, що мій розум перетворився на якусь машину, яка перемелює великі зібрання фактів, щоб вивести з них загальні закони.

Брати й сестри, прошу вас, не дозвольте, щоб з вами трапилось те, що з Чарльзом Дарвіном! Не дозволяйте вашому християнству стати перемелюванням біблійних фактів у загальні доктринальні закони. Не дозволяйте своїй першій любові охолонути. Не дозволяйте померти своєму безпосередньому, мов у дитини, благоговінню та трепету. Не дозволяйте пейзажам, поезії та музиці ваших стосунків з Богом зів’янути і втратити будь-який зміст для вас. Ви маєте таку здатність до радості, про яку ви заледве знаєте. Бог пробудить її у вас. Відкрийте очі на Його славу. Вона навколо вас. «Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід».

Бог пробудить ваше серце, якщо ви попросите Його і будете шукати Його, як схований скарб. Минулого понеділка я повертався вночі літаком з Чикаго. У салоні, окрім мене, майже не було пасажирів, тому я зайняв місце біля східного вікна. Пілот повідомив, що над озером Мічиган у напрямку Вісконсину йде гроза і він вирішив обійти її із заходу Я сидів, втупившись у цілковиту чорноту, коли все небо раптово осяяло світлом і печера з білих хмар промайнула на дві, три, чотири милі нижче літака і потім зникла. Секунду потому гігантський білий тунель світла вибухнув з півночі на південь через горизонт і знову зник у чорноті. Досить скоро заблискало майже безперестанку, і вулкани світла почали вибухати з утворених хмарами ущелин та позаду білих гір у далині. Я сидів і хитав головою майже із невір’ям. «Христос, якщо так летять іскри від гостріння Твого меча, що ж буде днем Твого приходу!» І я пригадав слово нашого Господа:

«Бо як блискавка та вибігає зо сходу, і з’являється аж до заходу, так буде і прихід Сина Людського». (Мт. 24:27)

І навіть зараз, як я пригадую цю картину, слово «слава» сповнює мене відчуттям, я знову і знову дякую Богу за те, що Він пробудив в моєму серці жадання до Нього, до поклоніння Йому. І Він пробудить його у вас, якщо ви дійсно того захочете.